Народ України якось вже звик жити надіями, сподіваннями на когось чи на щось. Але цей стан занадто затягнувся. Прихід нового месії не відбувся.

Сподівання на так званих політиків виявились марними. Бо публічною політикою в країні і не пахло, вона в нас ще і не ночувала. Вся ця псевдополітична метушня в електоральний період під назвою «Вибори» жодного відношення до народу, до його інтересів не має. Ці політичні маріонетки та шахраї борються тільки за власні матеріальні інтереси або відпрацьовують чужі гроші. Україна для них самодостатньою цінністю не є, вона для них тимчасове місце дерібану. З таким же успіхом вони могли б зібратись і в іншому місці, де ще є чим поживитись. За останні 15 років люди в цьому пересвідчились. Справжня політика знову повернулась на кухні. Але й це вже великий крок вперед, народ перестав шукати собі нового хазяїна.

Настав час народним масам перейти від пасивного очікування кращої долі до більш активної діяльності. Треба самим, на практиці зайнятись проектуванням майбутнього країни, нашої нації, сформулювати головну мету, розробити стратегію розвитку країни. Самим знайти розумний і справедливий спосіб життя. Бо, не маючи такого загальнонаціонального стратегічного плану дій, ми знову будемо приречені на примітивну боротьбу за виживання. Потрібні цілі, система національних пріоритетів. Будуть цілі – буде проект, буде проект – обов’язково знайдуться люди, що ним зацікавляться, підтримають його. Напрацюються форми реалізації політичної активності народних мас.

Хто має започаткувати таку роботу? Взагалі, це завдання наукової, культурної, політичної еліти нації, її загальновизнаних моральних авторитетів. На превеликий жаль, у високому розумінні змісту цих понять “такових не імєєтся”. Серед науковців, можливо, і багато розумних людей, але високим патріотизмом та національною відповідальністю вони поки що не горять. В основному скаржаться на слабке фінансування. Безумовно, узагальнювати не треба, але голос науки має бути набагато сильнішим. На заробітчан від культури годі й сподіватись, не тим зайняті їхні голови. Людям, що видають себе за політиків, такі поняття, як “високий громадянський обов’язок перед народом”, “жертовність в ім’я Батьківщини”, теж мало зрозумілі. Позитивне уявлення про бізнесменів у звичайних людей відсутнє. З моральних авторитетів у народній душі так і залишається один Тарас. Церква давно перетворилась на церковну організацію, а це дві великі різниці. Тому на них як національну опору сьогодні сподіватись важко... Марно намагатись щось варити на холодній плиті. Потрібно шукати сили в глибині народу, там є, на генетичному рівні, історична й національна свідомість, щира турбота за долю країни. Там ще є висока духовність, там ще можуть щось говорити про історичну, політичну відповідальність. Неохідно черпати сили з багатовікової історії нашого народу, його культурної спадщини, глибинної історичної традиції. На поверхні таких сил нема. В гору піднялась лише пінка з клоунів, шахраїв та дрібних політичних самозванців, що метушаться в пошуках багатого хазяїна і ніяк не визначаться, чи вони “еліта”, чи “бомонд”. Потрібен справді народний проект розвитку країни.

Цією статтею хотілось би розпочати широкий діалог з обговорення національних цілей, інтересів, їхньої пріоритетності, шляхів розвитку нашої країни, її майбутнього. Необхідно визначити напрямки діяльності, щоб вивести Україну з глухого кута і зробити її дійсно великою державою. Об’єктивні умови для таких планів у нас є, потрібно тільки правильно вибрати шлях розвитку і швидко по ньому рухатись. І вже сама робота на цьому шляху сформує справжню національну еліту, проростуть з народних глибин справжні вчені, культурні та громадські діячі, шановані в народі люди.

Програму «Як не треба» ми вже виконали, навіть «перевиконали». Настав час конструктивних ідей і ефективних дій.

Діалог наш відкритий, я пропоную відверту розмову про наше сьогодення для того, щоб знайти вихід із глухого куту, в якому опинилася вся держава.